нічого нема. нічого не приховано.

рік тому зареєструвався тут. так.

В мене час від часу відбувається якийсь збій уві сні. Навіть, то не збій, а якийсь ''глюк'', цікавий  такий. Сенс в тому, що я певний час, без всякої на те причини, прокидаюсь серед ночі в один й той же час. Причому, рівно в той самий час.
От для прикладу - три приклади.
В період десь тиждень перед навчанням (останні неділі серпня, тобто) я стандартно прокидався о 09:00. Так, потім засинав, але суть саме в тому, що я майже два тижні чомусь так пробуджувався.
В перші тижні навчання (десь в десятих числах вересня) повторюється та сама історія. Я щоночі прокидаюсь, але вже о 06:03. Щоранку, без всякої на те причини, і рівно о шостій годині, три хвилини.
І ось, попередній тиждень ''карантину'': я щоночі прокидався в 03:34.
нєпанятна.

"Імперія янголів". Ось. Приїду у Львів - за першої ж змоги треба сходити в книгарню і придбати. Ви читали Вербера? - Рекомендую. Треба поновлювати свій конвеєр книгочитання, а то за останній рік я запустив то діло трошки. Чому Вербер? Бо так. Бо чимось для мене сучасна французька проза близька. Чимось легко читається. Вербер, той же Бегбеде. Та й, "Танатонавти" я прочитав років 5-6 тому, а й досі можу переказати без проблем весь зміст книги, досі під враженнями.

До речі, дивно, але переходити до різних стилів (жанрів) чтива за один день - доволі важко. За один день вінегрет зі Бредбері, Уеллса, Денисенко, Жадана, Карпи та "Піратів" вояки Нойкірхена - все ж доволі важке до сприйняття. Тут історичні баталії, тут - фантастика наукова, а ось тут - сучукрліт: от і мозок перемикати важко, проте, приємно.

        я не любив тебе, чуєш? і ніколи не любив. так-так-так. саме так! ні-ко-ли! абсолютно. я бачив тебе хіба раз в місяць, тому й не задумувався про якесь особливе ставлення до тебе. існувала ти, існував і я. мені було все одно, з ким ти проводиш час. абсолютно. я не говорив тобі цього, й жодним чином не збирався!


        та раптом  все змінилось. я повернувся. і почав тебе щодня бачити. коли яскравішу, коли тьмянішу. коли бруднішу, а коли чистішу. що ж там казати, я сам час від часу витирав твої гладкі вигини, щоб не соромно було поряд з тобою бути! ти ж сама витертись не можеш, звісно. а ти напевно це сприймала за якийсь знак, так? чому ти не сказала про це одразу? чому ти далі жила своїм дурним життям? чому ти поступово робила так, щоб я від тебе залежав всі більше..?? хоч тут винувата не лише ти.. а й звичайнісінькі пори року.


        а ті, кого ти до себе підпускала? одні плели свою брудну павутину навколо тебе. дехто - плазував, дехто ж - навіть цілу власну сім'ю зазивали любуватись тобою! і! і це все на моїх очах! і саме це одна з багатьох відповідей на те, чому я не відповідав взаємністю.


        ти - та, кого я щодня бачив перед сном. і одразу після сну.. скільки ж ночей ми провели разом? безліч! і між нами ж не було почуттів. не було навіть натяку на них. це було завідома неможливо. мене б не зрозуміли. ти ж могла бути будь з ким. ти мене страшенно бісила. я не міг на тебе навіть дивитись! навіщо ти влізла саме в моє життя? навіщо ти нагадуєш щогодини про своє існування..


        я б сказав, що я ненавиджу тебе. але я не використовую це слово у відношенню до таких як ти.


        хочеш сказати я тебе використовував? - так.
        запитаєш чому? - бо це твоє призначення!
        не розумієш? - а як ти можеш зрозуміти, якщо ти лампочка? звичайнісінька тупа бездушна стоватна лампа.


…і я радий, що ти згоріла.

Inception

Буддиський монах спить і йому здається, що він метелик.
Він прокидається і думає: а можливо, я метелик,
 якому сниться, що він буддиський монах?..
(Афоризм)

 

Нарешті! Нарешті той день настав! Перемога! Ніхто не вірив, але я це зробив! Всі так скептично поглядали на мої потуги, але я то зробив! Звичайна собі акція, звичайна собі лотерея. Мінімум зусиль - купуєш квиток, замальовуєш пару клітинок з числами, платиш пару гривень - і чекаєш розіграшу. Ейфорія. Страшенне відчуття радості, бажання просто бігти та кричати від радості, бажання донести частинку свого щастя до всіх. Але ні. Це напевне найщасливіший день у житті. А я думав, що таке лиш в кіно та уві сні буває. Треба сісти і одуматися. Куди подівати весь виграш? Ще день тому я й не сподівався, що задаватимусь таким питанням. Батьки.. Дівчина.. Собі щось прикупити.. А решту? В банк, можливо і..

..і тут я прокинувся. То від шуму моря заснув, напевне. Поглянув вліво-вправо. Сонце вже заходити збирається. Вечірній бриз змушує тіло покриватися мурашками. Дружина з дітьми коло води грається. А малий то добре виріс. Не скажеш, що йому тільки в перший клас йти. Та й дочка зі своїми двома косичками аж ніяк не на чотирирічну виглядає. Ростуть дітки. Десь зверху приємно шумить листя пальм. Добре таки мати власний шматочок моря. Потягнувся. Ех, гарний був сон. Дивний такий. Настільки незвичні відчуття. Але тут - реальне життя. Реальні почуття. Треба піти освіжитися. В холодильнику, пам'ятаю, було ще пару бляшанок "Коли", а може б то міцнішого чогось випити, а потім і..

..і прокинувся. Чорт! Під носа собі тихенько вилаявся. Поглянув у згаслий монітор. Чорт. На щоці чітко видно відбитки клавіатури. Ще й болять. Два дні без сну, останній день здачі проекту, а він ще й на половину не готовий. Чорт. Треба оглянутись. Ніби ніхто не помітив. Тетяна Ярославівна щось собі бурмоче в себе за столом, Льоша п'є каву і стурбовано дивиться в монітор, а Наталя риється в тумбі в пошуках якогось паперу. Я стомлено заплющив очі і притулив долоні до щік. Хух. Що ж там уві сні було? Не пам'ятаю. Якась лотерея.. Пляж. Чорт! Знову вилаявся. Сон вислизав з думок. ''Кхе-кхе'' - прозвучало над головою. Я подивився вгору. Знову тихо вилаявся. ''Я так розумію, ваш проект вже майже завершено'' - пробурмотав керівник, з цікавістю розглядаючи відбиток клавіші ''Enter'' в мене під лівим оком. ''Е-е-е-е-е. Так-так-так. Залишилось лиш декілька завершальних штрихів.'' Мій мозок гарячково підшуковував варіанти виправдання. ''Думаю, до вечора відправимо замовнику.'' В цей момент я так хотів повернення того сну. Щось там про море. Забув деталі. Ніколи не пам'ятав свої сни. Дурна рутина.. Ввімкну комп'ютер. Монітор привітно замигав зазиваючи до роботи. Десь тут лежали мої папери, залишилось лиш розібратись з їх порядком, і..

..і я впав. Закашлявся. В обличчя бив дощ. Схоже, поки я заснув, затягнуте небо таки перетворилось на зливу. Поглянув в коробочку. Схоже гривень п'ять буде, а ще й копійками знизу накидали. Благально підняв очі на перехожих. Але зараз їм явно не до мене. Розпочався дощ і всі поспіхом шукали укриття. Моє місце, яке я так любив через те, що я завжди сидів на сонечку, під цим квітковим магазином, наразі було одним з найгірших місць. Ринва виходила якраз туди, де лежав мій рюкзак зі скромними пожитками. Я мовчки висипав гроші з коробки в кишеню, взяв рюкзак та стурбовано почовгав по калюжам. На ходу заглянув до рюкзака. Так і думав. Півхлібини, що вчора знайшов коло парку, вже розмокли і перемазюкали все всередині своєю сірою масою. Поганий день. Кросівки вже зовсім спаскудилися. Лівий, перев'язаний звичайною шнурівкою, щоб не розпастися, зараз більше виконував роль ковша, зачерпуючи воду. Ччччорт! Перечепився за камінь, який непомітно причаївся в калюжі і впав. Не ті вже роки, не ті. Через вікно на мене схвильовано дивилась якась молода пані. Дощ все посилювався й посилювався, ще й щось на зразок граду почало падати. Почовгав далі. З ненавистю дивлюсь на двері. Кляті домофони! До під'їзду, де я мав намір пересидіти негоду ще метрів зо 300. Не знаю куди я піду, якщо і там вже замок. Ні, все добре. Всівся на холодний бетон. Курва! Щойно зрозумів, що в поспіху забув дощечку на якій я завше сидів. Хороша дощечка була, зняв її з поломаного табурету місяці два тому. Але повертатись по неї крізь стіну води бажання теж не було. Прикро. Й так хворий, так ще й вчора нирки прихвалили. А тут ще й на горизонті голодна ніч на мокрому бетоні. Я всівся, розкрив рюкзак та почав вигрібати те, що ще годину тому було хлібом. На смак було не дуже й гидко, хоча ця маса пахла старими шкарпетками. Витерши брудним рукавом я дістав речі з рюкзака. Стиснув в кулаці єдину річ, що залишив від дружини - її легкий рожевий шалик, який за весь цей час вже став ледве не чорним. Накинув на себе ще одну сорочку і..

..і мене розбудив якийсь шум. Знову ця палата. Знову ця лікарня. Вже другий місяць тут - і ніякої конкретики не говорять. Трохи розплющив очі, в палаті був лікар, жінка та мама. Лікар щось повільно говорив, а мої дівчата стояли з кам'яними обличчями. Раптом я почув щось на зразок ''..днів два-три, за вдалого випадку - тиждень, не більше.'' та вловив ледь помітний мах головою в мою сторону. Мама одразу сіла і схлипуючи з сумом дивилась в підлогу. Дружина навпаки, стояла, закусивши губу, та далі слухала лікаря, дивлячись вверх на лампу. Щоб сльози не текли - зрозумів я. Я заплющив очі. Приємна темнота навалилась на мене. Мене похитувало. Від вчора збільшили дозу ліків, і тепер мене відчутно ''ковбасило''. Я знав що це трапиться. Але тепер я знав і строки. Лежати з заплющеними очима приємно. Пам'ять час від часу підкидала уяві якісь образи. Лотерея.. Море.. Кімната з комп'ютерами.. Якась мокра вулиця. Вже важко сказати, що з цього було реальністю, а що - сном. Амнезія. Більш-менш пам'ятаю лиш останні пару місяців. І як одного разу прийшли ці дві жіночки і назвалися моєю дружиною та мамою відповідно. Не знаю. Не пам'ятаю. Будь-яке бажання поглибитись в думки викликало страшенний головний біль. Але я був радий і їм. Я був радий будь-якому прояву людського ставлення до мене. Не факт, що я б пам'ятав їх завтра. Не факт, що я завтра був би живим. Я почав відчувати, що голова дедалі важчає. ''Засинаю...'' - подумав я. Так навіть на краще.

І заснув.

        Ось проходив сьогодні повз нашої місцевої районної бібліотеки і згадав одну історію. Історію, яка, все ж, значним чином вплинула на моє життя. А саме, на мою нелюбов до бібліотек.

        Взагалі, читати я дуже люблю. За це й поплатився зором, але то інша історія.. Навчився читати, за розповідями батьків, дуже рано — років в 4, до п'яти точно. Книжок в нас вдома завжди було достатньо і навіть більше, тому й в бібліотеці шкільній я був записаний лиш формально (ібо то було всім обов'язково) і бував там лиш двічі в рік: на початку вересня при отриманні навчальних книжок, і в кінці — при здачі. В п'ятому класі (в тому ж обов'язковому порядку) всі також повинні були записатися в районній бібліотеці (та ж сама будівля, тільки інші двері по коридору :] ). І одного прекрасного дня, коли вдома все, що мене більш-менш цікавило було прочитане-перечитане, а так як до серії «Класікі і саврємєннікі» я тоді ще не дозрів, то я вирішив спробувати нових вражень і сходити в бібліотеку. Клас то був п'ятий, точно пам'ятаю, рік, якщо цікаво, — 2003, весна.

        Заходжу я такий малий і неотесаний в бібліотеку, направляюсь до книжкової зали і потрапляю в приміщення де багато книжок. Ні, не так… Де БАГАТО КНИЖОООК!!! саме такою була тоді моя реакція. Звісно, вибрати щось я не міг теоретично навіть, так як очі просто розбігалися. Підійшовши до бібліотекарки я чемно привітався і попросив книжку "… щось з детективів чи фантастики".
Реакція була миттєвою. На мене зиркнули злі й недобрі очі і полетіла різка відповідь «В Іраку свої детективи йди дивись». Я, розчарувавшись в справедливості, та в можливій магічності даного приміщення вийшов.

        Вже згодом, я зрозумів, що можливо в тієї тітоньки щось трапилось, чи щось типу того… Але образа на бібліотеки в цілому, і абсолютне небажання брати там книжки в мене залишаються й до нині.